Cпецпроекты

New friend every day: создатель Ukrainian Fashion Week Ирина Данилевская


0 255 10

Мало кто знает, но в детстве я мечтала быть вовсе не предпринимателем, журналистом или математиком, а дизайнером одежды. Когда я переехала в Киев, самым волшебным и недосягаемым мероприятием для меня были «Сезоны моды» (потом уже их стали называть Ukrainian Fashion Week, но некоторые и до сих пор употребляют «Сезоны»), а самой недосягаемой звездой и иконой — Ирина Данилевская, которая всё это придумала и делала дважды в году.

Мой первый показ на Ukrainian Fashion Week я не помню. Знаю, что зашла по бейджу коллеги и стояла где-то в последнем ряду в «Альта-Центре» на Петровке. Если бы мне тогда пришлось заговорить с Данилевской, у меня бы подкосились ноги и отнялась речь.

(Все мои интервью #newfriendeveryday тут. Марафонский блог тут.)

Прошло 13 лет с того показа и много разных событий: теперь я могу позвать Ирину на кофе или эфир и проговорить три часа, но она для меня по-прежнему пример для подражания и кумир как настоящая женщина и профессионал. И теперь я точно знаю, что ее дело и ее команда, и вся украинская фешн-индустрия — это результат сверхтруда, сверхверы, сверхусилий, сверхриска и сверхценностей. В #newfrieneveryday — Ирина Данилевская, создатель Ukrainian Fashion Week, издатель и главный редактор журналов, — о ценностях и позитивном мышлении, о долгой истории UFW и о том, почему у неё нет ассистента.

— У дитинстві я мріяла бути актрисою. Потім, коли я вже була в старших класах, зрозуміла, що не можу нею бути, тому що мені соромно повторювати одне і те саме. Наприклад, ти сто разів граєш виставу і сто разів маєш казати те саме, а мені соромно! І ще я зрозуміла, що не зможу працювати з суфлером: я ще в школі не користувалася підказками. Не могла просто повторювати за кимось те, що не розуміла.

ТАКЖЕ ЧИТАЙТЕ New friend every day: писатель и журналист Оля Котрус
632 1 48

І я вирішила, що я буду театрознавцем. Я так готувалась! Бабусина рідна сестра (вона працювала в театрі) приносила афіші вистав, які вже пройшли. Я розкладала їх на підлозі і малювала олівцями — хто в якому театрі режисер, потім стрілочка до вистави, яку він поставив, потім стрілочки до актриси чи актора.

Цим всім я займалась напружено рік, поки не прийшла моя тітка, яка викладала в театральному інституті англійську мову, і не сказала: «Ірочка, ти туди ніколи не потрапиш, тому що на театрознавство беруть тільки 5 людей — 3 після школи, а 2 після армії. І цих 3 я вже знаю: чийсь племінник, чиясь дочка і третій також когось впливового родич. Так що нічого з цього не вийде». Я так запанікувала! А мій друг Вася Зоря, який на той час уже був студентом університету, факультету журналістики, каже: «Давай ти будеш журналістом, будеш писати про що завгодно! Хочеш — про театр, хочеш — про кіно, хочеш — про корів чи курей. Що вибереш, про те й пиши». Я думаю: «О, хороша ідея, твори я гарно пишу, піду на журналістику». Конкурс великий, складнувато, але вчусь я добре, пишу гарно, спробую.

— Бабуся сказала: «Іра! Якщо ти не вступиш, у мене буде інфаркт». І я зрозуміла, що мені треба вступити будь-якою ціною! Я блискуче здала мову і літературу, жахливо — історію, але сподобалась викладачу. І вступила в університет. Я пам’ятаю, як кадр із кіно, цю картинку: я біжу по сходах червоного корпусу, моя подружка мене чекає внизу. І кричу: «Я вступила! Я в універі!!!»

— Перша робота — це «трагедія всього мого життя і несправедливість», яка насправді була нагородою і багато чому мене навчила. Я була вагітна вже, коли здавала останні іспити. Це 86-й рік, це Чорнобиль. Я дуже хотіла швидше поїхати з Києва до Володіних батьків у Тернопіль і сидіти там. І мені довелося зізнатися в університеті, що я чекаю на дитину. І тут я отримую своє «призначення», а там написано: відділ листів і соцдосліджень. Замість театральної редакції, про яку я мріяла! Тому що вагітні жінки нікому не потрібні. Я обридалась тоді.

Тепер я просто вдячна долі, бо я перечитала мільйон листів, розумію хоча б на якомусь первинному рівні, що таке соцдослідження і як можна цим користуватись. Одного разу я відкрила лист, а там написано на адресу якоїсь політичної програми: «А давайте ми теж зробимо Народний Рух. Такий, як в Литві?» І я з цим листом про Народний Рух біжу щаслива по нашій редакції, мене ловить заступник головного редактора, затягує до себе в кабінет і каже: «Іра, ти що, ідіотка? Ти хочеш, щоб зараз тебе КГБ забрало прямо звідси? Ти в тюрму хочеш? У тебе маленька дитина! Сиди мовчи! Дай мені цей лист і забудь про нього». А я ж демократка, я ж ура! Долой всіх, кого тільки можна долой! Давайте нове життя, давайте створимо Народний Рух.

А потім дзвонить моя подружка з Вільнюса, і каже, що вона ображена, бо її, кращого журналіста Литви, не взяли працювати в газету, сказавши, що вона вийде заміж, в неї будуть діти і працювати вона не буде. Вона на них всіх образилась, розізлилась і сказала: «Я буду робити прекрасний глянцевий журнал для жінок, найкращий в країні, в якому будуть працювати одні жінки. У мене є ти, і ти мені тут все швиденько організуєш».

Ми їздили на фабрику, єдину в Україні, в Чернігів. Купували там папір глянцевий, блискучий. Надрукували в Києві перший тираж нашого журналу «Єва». В Литві цей журнал існував дуже-дуже довго, в Україні — менше, але я кілька років його очолювала. Потім я зі сльозами на очах передала «скіпетр і державу» Сергію Фащуку. І він зробив з нього просто культовий молодіжний прогресивний журнал, який писав про наркотики, про секс, про зірок, коли вони ще не були зірками…. Я пам’ятаю, як ми написали про мультик SouthPark і я думала, що нас точно закриють.

— Ukrainian Fashion Week «народився» з моєї видавничої діяльності: ми дуже багато використовували покази дизайнерів як інструмент промоції журналу. У мій день нарождення Сережа Бизов в ресторані на Подолі висловив мені ідею створити Тиждень прет-а-порте, як я жартую, «подарував замість подарунку». Ідея прекрасна, але, повірте, реалізація її була дуже складна.

— Ukrainian Fashion Week у 1997 році, коли створився, мав також називу Український тиждень прет-а-порте «Сезони моди» — це просто данина часу, називати все власною назвою. В дев’яностих це було модно. Але коли ми почали запрошувати міжнародну пресу на Тиждень моди, робити проекти для українських дизайнерів за кордоном, далі користуватися назвою «Сезони моди» стало незручно. У кінці 2005 року я написала дизайнерам: «Люди, соррі, з весни ми всі використовуємо тільки назву Ukrainian Fashion Week».

ТАКЖЕ ЧИТАЙТЕ New friend every day: бегущий банкир Андрей Онистрат
822 1 36

— На першому UFW було 13 учасників, він тривав 2 дні. Неважливо, скільки днів, — головне, що була відповідність світовому формату, все, як має бути. Гості, подіум, професійні моделі ходять по подіуму, колекції показують. Прес-релізи написані, світло правильне, звук правильний.

Перші тижні моди відбувалися паралельно з тим, що ми видавали журнали. Видавничий дім, два журнали щомісячні… це забирало дуже багато часу. І тому наші дизайнери, журналісти, редактори, які працювали в журналах, ми всі, робили Тиждень моди. Так було спочатку. Наприклад, у нас сьогодні є час, і ми всі ідемо майструвати подіум.

— Через кілька сезонів я зрозуміла, що неможливо займатися Тижнем моди «у вільний від роботи час», і тому що він почав рости: дизайнерів, преси, гостей — всіх ставало більше. Ну і якість самої події зростала. В один чудовий день ми остаточно відокремили роботу над Ukrainian Fashion Week від видавництва. Почала з’являтися команда, яка займається виключно Тижнем моди. Перша людина, яка ввійшла зі мною в команду, був Володін племінник, Володимир Нечопорук — молодший. Володя займався технічною частиною справи. Це була наша перша маленька команда. Володимир Нечипорук — старший, Володимир Нечипорук — молодший і я. Але допомогали потрошку всі: моя дочка мила стільці, наприклад. Вона досі мені це згадує, ніколи не забуде, їй було 11 років. Ukrainian Fashion Week для мене зпочатку був викликом. Страшно було пізніше, коли я зрозуміла, яку відповідальність на себе поклала. Спочатку було просто: біжиш і біжиш. Як Форрест Гамп. А потім ти біжиш з метою. А потім з місією.

— Я завжди буду це казати, і мені навіть не соромно: спочатку і в першу чергу Ukrainian Fashion Week був для мене знаком поваги до дизайнерів, людей, з якими я зіткнулась, видаючи журнали: вони дуже талановиті, з прекрасною освітою, мультикультурні, мультидисциплінарні, з космічним передчуттям і розумінням процесів, що відбуваються.

Потім, коли це все почало мати перспективу бізнесу в масштабах країни, я вирішила, що це відповідальність перед країною. Потім я вирішила, що насправді це моя відповідальність перед самою собою, власною совістю. Ukrainian Fashion Week існує 21 рік, такий «острівець стабільності» в країні. Але весь жах у тому, парадокс у тому, що твоя стабільність вимагає постійних змін. Для того щоб ти залишався стабільно на піку, стабільно цікавим, стабільно якісним, тобі потрібно постійно змінюватись. З одного боку, це важко, складно і страшно. З іншого боку, це те, що не дає тобі засохнути. Це 21 рік «пригод» і ой якого несумного життя!

— Я вигадала для себе «метод сніжка»: я лінива, не хочеться гуляти, але хочеться зробити дітям снігову бабу. Тому ти робиш маленький сніжок, запускаєш його по снігу до чоловіка, а він — до дочки… сніжок котиться по снігу і виростає. Так ми в команді обговорюємо всі питання. Хтось кидає божевільну фразу чи ідею, і вона «котиться». Хтось тролить, хтось конструктивно коментує. І ми її катаємо між собою, і нарешті вона просто стає такою класною, крутою ідеєю, з якою можна працювати. Але інколи, коли з’являються божевільні ідеї, я нагадую: «Наше кредо: ми маємо робити те, що ми робимо найкраще». А все інше — довіряй спеціалістам. І дуже багато наших гарних речей, проривів були зроблені нами з правильно обраними партнерами.

Мене дратують люди, які кажуть, що кожні 5 років потрібно міняти своє життя. Хто вам таке сказав? Хіба може хірург або скрипаль після 5 років сказати: «Я досяг вершин, а давайте я тепер перестану бути скрипалем, а буду візажистом». Може, він і буде гарним візажистом, але геніальним скрипалем він вже не буде. Працюй. Удосконалюйся. Просто не заростай «жиром». Але треба не просто штучно змінюватись, а знати, що «я маю робити це кожні півроку», а треба це хотіти. Ми хочемо. Щоб не закостяніти, треба займатися іншими, якимись дивними речами. Це круто. Але гасла «Кидайте все і ставайте іншими (ідіть на іншу роботу, переїжджайте в іншу країну…)» не для мене. Я люблю людей з досвідом, я поважаю людей з досвідом і ціную їх. Досвід не купиш за гроші. Врешті, як і бажання змінюватись і рости…

— За двадцять років роботи в UFW плюс 5 років роботи в журналі у мене немає персонального помічника. У мене ніколи не було помічника більше, ніж кілька місяців. Чому? Вони всі «виростали» і лишались в компанії, просто на вищій посаді. Тому я досі не маю помічника.

— Якщо людина не наша, вона йде. У нас немає людей, які працюють рік. П’ять років, десять… або три місяці — і «до свидания». Одразу видно, наша людина чи ні. Так буває, коли людина приходить в компанію з дуже чіткими принципами роботи. Чіткими цінностями. У нас вони дуже чіткі. Ми їх сформулювали 25 років тому: професіоналізм і порядність. Треба казати навпаки, якщо по пріорітетах, але так красивіше звучить. Ці два слова у нас в офісі висять в повітрі. І всім все зрозуміло, і тобі все зрозуміло. І зрозуміло, хто підходить, хто не підходить. І зрозуміло, що професіоналізм можна підтягнути, а порядність не можна. І що кожна людина в команді — обличчя компанії, а репутація компанії — це найдорожче.

— Можливо, я ідеалізую Україну і людей, які тут живуть, але можна я залишусь в своїх ілюзіях? Мені просто пощастило в житті. Я знаю цю країну як країну класних людей. Талановитих, розумних, з гарною освітою, з бажанням щось робити, з розумінням перспективи і з любов’ю до своєї країни. Звичайно, погані люди в моєму житті є, і я з ними періодично спілкуюся. Я не боюсь поганих людей, я від них втомлююсь. Головне — їх не боятися, а просто спокійно, максимально ввічливо, якщо є сили, доводити своє. Їх не потрібно боятись. Це важко, але можливо.

Найгірше в житті — бути переляканим. Коли ти боїшся, в тебе відключається мозок, руки падають, ноги перестають ходити. Потрібно знайти точку впевненості. Інколи доводиться згадати все хороше, що ти знаєш про себе, що ти зробив, бути нескромним, нагадати собі всі прекрасні речі, які були в житті… Тоді впевненість повертається. І виганяє страх. У тому числі страх перед якоюсь людиною. Не потрібно ховатися від складного некомфортного спілкування. Я вірю в те, що хороший приклад може зробити людину кращою, або примусити задуматись над своїм життям.

Подписывайтесь на нас в Facebook

Написать комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.
 

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: